"Карамболіна, Карамболєтта"

Карамболіна, Карамболєтта…!

Тільки-но почувши перші звуки цієї чарівної мелодії, відразу переносишся на богемні вулиці Парижа, основне місце дії в опереті «Фіалка Монмартру». Відома п’єса Імре Кальмана, яку він присвятив свої коханій музі, російській акторці Вірі Макінській, була вперше поставлена в Парижі в 1931 році, і дотепер залишається одним із найкращих зразків класичної оперети. В репертуарі Київського національного академічного театру оперети вона з’явилася в 2007 році, будучи найочікуванішою прем’єрою театрального сезону. Режисер-постановник вистави, Сергій Сміян, зауважував, що при постановці  в лібрето було внесено деякі корективи задля того, щоб зробити п’єсу видовищнішою і цікавішою для сучасного глядача.

З підняттям завіси одразу відчувається дух французької богеми та атмосфера вічного свята. Головні герої – нерозлучні друзі: художник Рауль, композитор Марсель, і поет Анрі – як справжні люди мистецтва, живуть одним днем та відчайдушно намагаються звести кінці з кінцями. Рауль має кохану жінку, свою єдину музу, амбіційну Нінон, що із дня в день все більше нарікає на злиденне життя. Вона покидає нещасного художника, і пристає на пропозицію недолугого міністра вишуканих мистецтв стати його коханкою. Згодом, вона має все, що хотіла: розкішні вбрання, сяючі коштовності та головні ролі в театрі і єдине, чого їй не вистачає – щирого кохання, яке вона й намагається повернути.

Друзі ж, тим часом, знайомляться з чарівною вуличною співачкою та квіткаркою Віолетою, що має надзвичайний голос. Вона надихає їх на створення оперети, і впадає у сердце Раулю, що ще страждає від попереднього нещасливого кохання.

Постановка оперети, загроза залишитись без даху над головою, пошук роботи – все це займає думки митців, проте вони не впадають у відчай, щиро радіють і сміються, вбачаючи щастя у кожному моменті буття.

Ось так, переживаючи з героями їх злети і падіння, сміючись над дурним міністром, що ніякого відношення до мистецтва мати не повинен, з захопленням спостерігаючи за інтригами, що їх плете підступна Нінон, та співчуваючи скромній дівчині, що продає фіалки, не помічаєш, як проходять майже три години дії пєси. На цей час глядачі ніби дійсно переносяться у французьку столицю, з її квітучими барвистими вуличками, звуками шарманки та синім-синім небом.

Гра усіх акторів була на висоті, трійця друзів взагалі неперевершена, здається, ніби й після вистави вони будуть так само шуткувати одни з одним. Щодо акторки, що виконувала роль Віолети, то вона трохи програвала сліпучій Нінон, що, незважаючи на меркантильність та вередливість, завоювала прихильність глядачів. Квіткарка на її фоні виглядала занадто непомінтною і інертною. Надзвичайно порадував дует дядедчка Франсуа та непервершеної мадам Арно.Немалий театральний досвід дозволив їм зробити своїх персонажів такими «живими», і викликаючими симпатію.

Недопрацьована робота кордебалету, рухи їх іноді були несинхронними, і це одразу кидалось у вічі. Декорації ж та, особливо, костюми, на мою думку –  на вищому рівні. Барвисто, яскраво, вишукано, і так по-паризьки – саме те, що треба.

І звичайно, музика. Це було просто чарівно, і тут додати нічого: недарма цей твір став класикою оперети. Проте, ще раз хочеться згадати виконавицю ролі Нінон, що впоралась за своїм завданням на відмінно.

Тож, якщо захочете якось ввечері побувати у Франції – ставайте в чергу за квитками на «Фіалку Монмартру», та будьте готові до тривалих аполдисментів.